Антисемитизм в средствах массовой информации

Редактор- составитель – Владимир Миндлин

1. Конспирологический антисемитизм (теория заговора)

Миф о геополитической власти евреев, мировом господстве, тайном заговоре с целью его достижения - самый универсальный, самый стойкий и самый эксплуатируемый миф антисемитской пропаганды. «Разоблачение» деталей этого заговора, раскрытие новых ужасающих подробностей планетарной деятельности еврейства – любимый сюжет антисемитской печати.
„Таємна, цинічна війна організованого єврейства проти всього людства за законами підлості розпочалася давно, не вчора і не завтра закінчиться. Один вид боротьби замінюється іншим, але мета в організованого єврейства одна — це світове панування, володіння світом” („Українська газета плюс”, № 2, 2007, В.Кащук, П.Безпалько, „За вухами лящить од „котячої юшки”).
„Євреї хвацько, заповзятливо і в страшнючій диспропорції (сто євреїв на одного-двох не-євреїв) захопили всі ключові пости й посади в цивілізованих християнських державах, і саме вони тепер визначають політику корінних націй” („За Українську Україну”, № 22, 2007, О.Воля, „Євреї”).

Глава МАУП и ведущий идеолог украинского антисемитизма Г.Щекин в своих интерпретациях этого мифа так рисует  подробности зловещего плана «заговорщиков»: „Межі загарбницьким планам не існує. Ті, хто спланував та реалізував масові вбивства в різних місцях планети, самі не зупиняться. Їхня мета — абсолютне панування. ЇЇ можна досягти лише шляхом знищення всіх «зайвих» народів та привласнення їхніх багатств. Тому не повинно бути жодних ілюзій — нас планують вбити! Ці чергові масові вбивства відбуватимуться, скоріш за все, шляхом не військової, а інформаційної агресії, політичних та фінансових диверсій. Першочергова мета — розкол держав на більш дрібніші (частини незрівнянно слабкіші за ціле), наступна — ліквідація державних кордонів (як це вже зараз відбувається в Євросоюзі) та управління територіями з одного центру за рахунок призначеної колоніальної адміністрації. Досягнення цих цілей супроводжуватиметься подальшим нищенням промисловості, сільського господарства, армії, науки та освіти. Результат — масове вимирання населення, глобальний геноцид” („Персонал плюс”, № 33, 2007, Г.Щокін, „Далі падати нікуди. Час підніматися”).

Один из авторов газеты „Сота Свободи”, начитавшись подобных произведений антисемитской литературы, которую он называет  „пророческими книгами”, с энтузиазмом подхватывает идеи Г.Щекина: „Усі ці праці одноголосно наголошують найбільш характерні ознаки сіоністсько-масонського плану підкорення всього світу, який загалом зводиться всього до шести пунктів щодо знищення ними в країнах „гоїв” (як вони зневажливо називають усіх не євреїв) таких найважливіших інститутів: 1) монархії та усіх організованих урядів, 2) приватної власності, 3) права спадковості, 4) патріотизму (націоналізму), 5) сім’ї (тобто шлюбу, традиційної моралі, виховання дітей у сім’ї), 6) усієї релігії” („Сота Свободи”, № 16-17, 2007, В.Кухарський, „Олігарх грабує нашу вітчизну або Націонал-демократична фальсифікація”).
Перечислив ряд „жертв” реализации этого плана, автор тут же предлагает и  решение проблемы: „Позбутися з національних територій усіх послідовників Талмуду, а їхнє майно, придбане незаконним, розбійницьким шляхом, сконфіскувати..”.
При этом автор подчеркивает: „У жодному разі це не є закликом до будь-яких антисемітських дій” (Там же).

Согласно Г.Щекину, Израиль уже сегодня, получив власть над США, руководит миром. „Єдиною супердержавою, яка претендує сьогодні на світове панування, є США. Згідно з оприлюдненими повідомленнями, державна влада, фінанси, засоби масової інформації цієї супердержави зосереджені переважно в руках організованого єврейства, що керуються інтересами расистського Ізраїлю. Тобто світом вже сьогодні намагається керувати агресивна невеличка держава шляхом проникнення своїх креатур на верхні щаблі соціальної піраміди США” („Персонал плюс”, № 33, 2007, Г.Щокін, „Далі падати нікуди. Час підніматися”).
На очереди «организованного еврейства» «третий мегапроект» (после СССР и США) «создания искусственных псевдогосударственных объединений» - Европейский Союз. Он создан все по тому же плану «мирового господства», в нем уже сегодня заправляют евреи и, следовательно, он тоже подконтролен Израилю. „Відчуваючи скору загибель США, Ізраїль та його креатури швидкоруч намагаються побудувати нову тоталітарну структуру в Європі. Це вже третій мегапроект новітньої історії по створенню штучних псевдодержавних об’єднань. Аби переконатися, що в утворюваному сьогодні Євросоюзі грають головну роль всі тіж представники організованого єврейства, як це було в СРСР та США, достатньо проаналізувати керівництво Австрії, Англії, Німеччини, Франції, Угорщини та інших європейських країн. Там ви знайдете фішерів, меркель, саркозі, які є сьогодні президентами, канцлерами та прем’єр-міністрами європейських країн і які призначали на міністерські посади, генералами та послами переважно своїх одноплемінників. Таким чином, єврейська етнокраїна, яка була встановлена в СРСР і добігає кінця в США, формується сьогодні швидкими темпами в Європейському Союзі, який, з огляду на це, може бути згодом перейменований у „єврейський” (Там же).

Но главным объектом подобных глобальных геополитических планов «мирового еврейства» для доморощенных антисемитов является, конечно же, Украина. Эта идея находит воплощение в разнообразных сюжетах, варьирующих тему «Украина под властью евреев».
„Ми писали про це не раз і не два. Саме Україну обрали на роль «нового Ізраїлю». Чи, як мінімум, юдейської колонії, де це плем’я почуватиметься богообраними хазяями над безправними гоями-українцями... Сьогодні їм уже мало того факту, що порівняно з Верховною Радою навіть «найєврейськіший» американський конгрес — взірець політкоректності. Їм не достатньо, що в Україні стрімко зростає кількість євреїв-мільярдерів і стрім­ко збільшується кількість українців, які опиняються за межею бідності” („Персонал плюс”, № 12, 2007, „Ожидовіла законотворчість”)
„Чомусь так сталося, що владу в Україні узурпували саме національні меншини, особливо одна – єврейська. Скориставшись „голосами” українців, вони вже 16 років будують свою державу в державі на нашій землі. А заодно „нищать” український народ. Нас позбавили всіх заощаджень, права власності на наші природні ресурси, виробництво (хоча все це належало українському народові). Упродовж 16 років, без залучення справжніх власників – народу України – проводили злочинну приватизацію, привласнюючи і розбазарюючи народну власність і передаючи її іноземцям. Чи не є такі дії злочином проти українського народу та Української держави?” („За Українську Україну”, № 19, 2007, В.Ковалишен, „Маємо жити за Божим законом”).

Актуализация мифа о «еврейском заговоре», целью которого является Украина, выглядит следующим образом: на пути к своей глобальной цели – мировому господству – евреи и крипто-евреи стремятся захватить (или уже захватили) командные позиции в политике, экономике, прессе Украины. Они в окружении президента и руководят его действиями, они и в правительстве и управляют всеми стратегически важными министерствами и ведомствами, они и в парламенте, где принимают законы, разоряющие и закабаляющие украинский народ.
„Цікаво запитати шановного президента і його «любих єврейських друзів», які готували цю промову, чи вони самі вірять у те, що наобіцяли? Чи не ті самі казочки розповідали нам перед і під час президентських виборів 2004 року? А після виборів вони повиганяли з американо-ізраїльського агентурного утворення «Наша Україна» всіх етнічних українців і просто порядних людей, всі найвищі керівні посади в Україні стали передавати тільки представникам однієї з нацменшин, котра, за переписом, становить лише 0,23 відсотка це ж продовжують робити і сьогодні, віддавши МЗС України представнику єврейської нацменшини з українським прізвищем Арсенію Яценюку, котрий набравсь нахабства нищити національно-патріоточні сили і кіоски МАУП” („Українська газета плюс”, № 28, 2007, Георгій Білий, „Любі друзі” за чужий кошт”)
„Серед нинішніх функціонерів і чиновників переважають сіоністи і їхні ставленики. Немає поліпшення й відносно активізації опору справжнісінькому мракобіссю сіоністів у сфері ідеології. Вони безсоромно товкмачать про свою «богообранність»... ” („Українська газета плюс”, № 33, 2007, М.Завадовський, „Юдофобію провокує сіонізм”).
„Нам цікаво знати, чому євреї, які становлять лише 0,2 відсотка населення України, мають аж 45 відсотків депутатських місць у Верховній Раді і представляють інтереси майже половини населення України? ” („Українська газета плюс”, № 2, 2007, В.Кащук, П.Безпалько, „За вухами лящить од „котячої юшки”).
„Ви знаєте кілька ... українських каналів? Відповідаю – жодного. В Україні всі канали жидівські... Жидівські канали в Україні насаджують не те що брудні, а гидотні факти неприродного, антигуманного характеру: садизм, статеві збочення, порнографію, жорстокі вбивства і безкінечний секс... Після них – хоч потоп. Але, гадаю, потоп станеться раніше і знесе і владу, і тих, хто насаджує в ЗМІ сатанизм, фашизм, сіонізм, расизм під «воплі і соплі» про антисемітизм, ксенофобію, нетолерантність” („Українська газета плюс”, № 8, 2007, В.Яременко,  „Світ садистів в Україну прийшов не сам – його імпортували жиди”).

Заканчиываются подобные обвинения, как правило, призывами к изгнанию евреев из всех сфер украинской жизни, намеками, а иногда и призывами к более радикальным мерам по их устранению.
Тільки спільними зусиллями свідомих євреїв й українців можна створити надійну перешкоду цій суміші злочинності й психозу, захистити Україну від нової «Коліївщини», що об’єктивно назріває” („Українська газета плюс”, № 33, 2007, М.Завадовський, „Юдофобію провокує сіонізм”).
„Що ж до зовнішніх планів Гітлера, то тут він також був передбачливо «послідовним» у діях проти євреїв, знищуючи їх у країнах, окупованих його військами, бо вбачав у юдеях своїх безпосередніх конкурентів на світове панування. Як бачимо нині, ці варварські дії Гітлера не були, з його погляду, безпідставними” („Персонал плюс”, № 39, 2007, В.Кузьменко, „Чому приховують мотиви гітлерівської політики стосовно юдеїв?”).

2. Миф о вине евреев

Согласно этому мифу, евреи – источник «вселенского зла», причина всех бед человечества, как в прошлом, так и в настоящем.
„За всю свою таки чималу історію євреї такого нароблювали корінному населенню багатьох країн світу, що тепер мусять стримувати свої почуття. Бо не треба зайвий раз дратувати світову спільноту („Персонал плюс”, № 19, 2007, „Заява Прес-служби Міжнародної Кадрової Академії”).
„Жиди завжди жили хитрощами і фальшею, за що їх і вигнали з Єгипту. А щоб знищити Римську імперію вони нав’язали юдо-християнство і домоглися свого. На протязі всієї історії жиди організовували голодомори, терори, революції і війни” („Сота Свободи”, № 20, 2007, В.Дмитрик, „У пошуках Рідного Коріння”).

Интерпретации этого мифа вменяют в вину евреям всевозможные пороки, которые им якобы свойственны генетически. Именно поэтому зло, которое несут евреи другим народам неизбежно и неотвратимо. Сюжеты мифа о вине евреев антисемитская пропаганда эффективно использует для создания «образа врага» - еврея, чуждого иным народам ментально, психологически, даже физиологически, борьба с которым предопределена не только этими «особенностями еврейской сукщности», но и их «изуверской религией», «человеконенавистнической идеологией».
„Жидівські расисти нічому не вчаться. Вони не знають навіть своєї власної історії, яка свідчить про систематичне вигнання їх з усіх країн їхнього перебування (в тому числі, як свідчать численні дослідження, і за ритуальні вбивства)” („За Українську Україну”, № 13, 2007, „Бісівщина під час Великого посту. Виступ голови Української Консервативної партії Георгія Щокіна на засіданні Президії Національної ради УКП 29 березня 2007 року”).

Обоснованием вины евреев, могут служить как самые распространенные штампы антисемитизма, вроде «кровавого навета», так и самые неожиданные и невероятные

обвинения, такие, например, как дает профессор В.Яременко в своей недвусмысленной «мотивации» смерти Ивана Франко.
„... Франкові померти допомогли, до того ж у тривалих і тяжких муках. (...) Франко дав низку творів, у яких вивів різні типи євреїв і послідовно з’ясовував економічні, ідеологічні, конфесійні і моральні складнощі співжиття двох народів. Це співжиття кота і миші, лисиці й півня, змія-полоза („boaconstriktor”) і кролика, озброєного мисливця і загнаного звіряти. Франко знайшов пухлину в іудейській ідеології і спрямував на її видалення разом і скальпель науки і художнє слово. Одначе історію написання, публікації і знищення накладу окремого видання „Поеми про створення світу” у 2005 р., а разом з тим несподівану хворобу Франка треба вивчати. Все це таїть в собі невідоме і несподіване” („За Українську Україну”, № 33, 2007, В.Яременко, „Іван Франко на позвах із старогебрейськимиі новітніми рабинами”).

В общественное сознание внедряется мысль о существовании антагонистических противоречий между украинцами и евреями, о детерминированном характере этих противоречий.
„Довгі віки свого життя український народ вів боротьбу не тільки із зовнішніми, а й внутрішніми загарбниками. До останніх належать і жиди, які тільки те й робили, що явно й потайки оббирали й грабували наших людей, вчиняли організовані злочини з масового знищення українців – репресії, голодомори”, - пишет учитель истории, который, вполне вероятно, таким же образом трактует многовековые украинско-еврейские взаимоотношения и на уроках детям. И добавляет: „Сіоністським провідникам нема чого вдавати ображених і принижувати нас, українців. Треба проаналізувати свої антилюдські дії і засвоїти уроки історії” („За Українську Україну”, № 39, 2007, С.Лашак, „Брехня як програма наступу”).

Советская эпоха представляется как период «еврейской этнократии», «еврейского владычества», а власть, особенно в сюжетах, посвященных довоенному времени называется не иначе, как «жидо-большевистская», «сионо-большевистская» и т.п.
„Чим відома людству єврейська етнократія? Згідно оприлюднених даних, втрати від більшовицької революції, Громадянської війни, Голодоморів, Гулагів та інших зумисних репресій сягають десятків мільйонів, що є спланованим геноцидом багатьох народів колишньої Російської імперії” („Персонал плюс”, № 33, 2007, Г.Щокін, „Далі падати нікуди. Час підніматися”).
Все злодеяния советской власти, таким образом, перекладываются на евреев.
„Сьогодні достеменно відомо, що ідеологами, організаторами та керівниками зловісного більшовизму були переважно єврейськи зверхники, виховані у своєму релігійно-етнічному середовищі. Тому і той найстрашніший режим має називатися відповідно, а саме як єврейсько-більшовицький. Аби люди завжди пам’ятали, хто винний за десятки мільйонів замордованих співвітчизників під час штучно влаштованих воєн, голодоморів, репресій” („За Українську Україну”, № 25, 2007, „Музей окупації: радянський чи єврейсько-більшовицький?”).

Сегодня, утверждают антисемиты, евреи не только идеологически разлагают украинцев, привнося на «здоровую украинскую почву» чуждые украинцам идеологии «западной демократии», либерализма пр., но и целенаправленно растлевают украинскую молодежь насаждая разврат, наркотики, безнравственную западную культуру, создавая, таким образом, из этнических украинцев покорную «биомассу».
„Ігноруючи наші закони, вони провокують хаос, привласнюють рейдерством стратегічні підприємства, „дерибанять бюджет”, захоплюють інформаційний простір України, скуповують за безцінь українські землі, зневажають нашу мораль, культуру, традиції, мову; руйнують освіту, розбещують молодь, нав’язують розпусту, наркоманію, педерастію. Водночас, за підтримки президента і чужинців-можновладців, створюють нестерпні умови напівголодного існування для корінного українського люду в Україні з метою його винищення-вигнання, і створення на нашій землі ще однієї „Землі Обітованої” для „богообраного народу”?” („Українська газета плюс”, № 16, 2007, Г.Білий, „Голокост на совісті Ющенка?”).

3. Мифы религиозного антисемитизма

Большинство идей антииудаизма современные антисемиты черпают из мифологии черносотенцев вековой давности. Критика иудаизма может вестись с самых разных позиций. Согласно христианской догматике, евреи – «народ-богоубийца», их «человеконенавистническая религия» требует кровавых жертв («ритуальное убийство»), иудеи – сознательные богоборцы, а, следовательно, проводники воли Дьявола, иудаизм и христианство взаимоисключают друг-друга и принципиально непримиримы.
„Християнство є не продовженням, а прямим запереченням юдаїзму” („За Українську Україну”, № 8, 2007, Г.Щокін, „Про деякі питання нашої Православної віри”).
„Сьогодні знову де-не-де спливають в Україні повідомлення про вбивства, які за своїми характерними ознаками схожі на ритуальні” („За Українську Україну”, № 26, 2007, „У Росії ритуальні вбивства дітей набувають масового характеру. А що в Україні?”).
„Поки існує юдаїзм і Талмуд – ця основа сіоністського людиноненависництва – дружба між правдивими українцями та правдивими жидами засадничо, в принципі неможлива, як неможливе „добросусідство” вогню і льоду” („За вільну Україну”, № 25, 2007, Б.Вовк, „Симон Петлюра: від жидівського захисника до жидівської жертви”).

С позиций расплодившихся в последнее время проповедников возврата к религиям предков и изобретателей всевозможных новых религий критика раздается уже и в адрес христианства, но обвиняется оно как порождение иудаизма. Для неоязычников, например, иудаизм – тоталитарная идеология человеконенавистничества, и все «грехи» христианства объясняются именно его еврейским наследием. Для сект, верования которых основываются на «арийской мифологии», утверждают, что Христос не был иудеем и его арийское происхождение евреи сознательно скрыли.
„Народам, над якими паразити хочуть панувати, підсовують рабські релігії. Тепер вже доведено, як спотворили юдеї вчення Ісуса Хреста, сфальсифікували навіть його родовід від галілейського арійського роду на юдейський” („Сота Свободи”, № 19, 2007, Р.Орійська, „Вставайте! Кайдани порвіте...”).

В иудаизме, утверждают авторы религиозного антисемитизма, кроются истоки как теории расового превосходства, так и  теории классовой борьбы, за которой скрывается идея мирового господства евреев. Чаще всего, обвинения в расизме, фашизме, нацизме антисемитская пропаганда адресует Хабаду. Массив такой критики растет год от года.
„Книга «Танья», яку написав рабин Шнеур-Залман на межі XVIII — XIX століть, є основою юдо-нацистського вчення Хабад (одного з найзагрозливіших для людства напрямів хасидизму) та сучасної єврейсько-расистської доктрини, яка виникла за 150 років до появи італійського та німецького фашизму. Отже, єврейські автори є розроб­никами не лише лиховісного комунізму, а й не менш лиховісного фашизму. Що й підтверджує, з огляду на висновки дослідників, книга «Танья» („Персонал плюс”, № 24, 2007, „У центрі Києва продаються єврейсько-расистські книжки”).

Инвективы в адрес священных книг иудаизма, обвинения в якобы непримиримой и агрессивной их направленности против неевреев – постоянно присутствуют в материалах антииудаистской тематики.
„Юдейські сектанти – хабадники, озброєні людиноненависницькою ідеологією „Талмуду”, „Шулхан-Аруху” та іншими подібними витворами, спираючись на мільярдніі кошти єврейських олігархів і підтримку продажних урядовців, ведуть цілеспрямовану політику на вимирання корінної української нації” („За Українську Україну”, № 13, 2007, „Замовники і виконавці „расистської” клоунади. Заява Українськой Консервативної партії з приводу проведення в Києві „маршу проти расизму”).

Иудаизм, утверждают антисемиты, исходя из своей провокационной теории «столкновения цивилизаций», скрытно и злонамеренно ведут в христианских странах подрывную работу против  христианства и мусульманства - «подталкивают эти две мировые религии к искусственным конфликтам».
Г.Щекин, выступая на 5-ой Международной научно-практической конференции «Диалог православия и ислама: роль религии в современной жизни», в частности, заявил:
„МАУП робить все від неї залежне по створенню необхідних умов для здорового співіснування різних культур та виступає водночас проти будь-яких проявів антикультури. Одним з головних репрезентантів останньої виступає сьогодні сіонізм, який багатьма дослідниками вважається політичним продовженням юдаїзму. Саме з нього вийшла провокативна теорія «зіткнення цивілізацій», яка намагається підштовхнути носіїв найбільших світових релігій – християнства та ісламу – не до мирного діалогу, а до штучного конфлікту. Про це знав ще пророк Магомет, який зазначив в Корані: «Безсумнівно, ти переконаєшся, що сильніше за всіх ненавидять мусульман юдеї та багатобожники. Безсумнівно, ти переконаєшся, що найбільше дружелюбні до мусульман ті, які говорять: «Воістину, ми – християни» (Сура 5, 82) („Українська газета плюс”, № 13, 2007, „Георгій Щокін: „Мт повинні поширювати Божі одкровення серед сучасного людства”).

Немалая часть публикаций антииудаистской тематики направлена против отправителей религиозного культа. Раввинов обвиняют в их иностранном подданстве, тайной и разрушительной деятельности против Украины.
„Кажуть, дов Блайх має великий «блат» з «першою леді» Катериною Чумачен­ко, яка начебто посприяла йому в переїзді із США до України, а може, не тільки йому одному? У колишньої співробітниці Держдепартаменту США (подейкують, що і ЦРУ) широке коло знайомих, таких, як цей «дов», які за невеликий відтинок часу зуміли в баранячий ріг скрутити вільну і свободолюбиву Америку й вивітрити її англосаксонський дух. Гадаємо, не надовго. Чи не це вони намагаються вчинити з вільною українською козацькою нацією, прикриваючись базіканням про необхідність досягнення і дотримання «толерантності» в українському суспільстві, під якою вони розуміють право однієї національної меншини бути «демократично» панівною в політиці, економіці і культурі народу, який славиться багатющою національною спадщиною світового значення. Представники українських національно свідомих організацій, які зустрічалися з Яковом дов Блайхом, зокрема на судових засіданнях, свід­чать про недосконале знання ним української і російської мов, примітивізм його мислення. І це «головний рабин» України! А що ж казати про «середніх» і «менших» рабинів?(„Персонал плюс”, № 12, 2007, „Блатний” дов Блайх”).

Хабаду приписывают исключительные финансовые возможности, которые направлены на подрыв независимости Украины, идеологическую пропаганду через скупленные СМИ, подкуп, проникновение в структуры власти своих людей или ставленников, торговлю наркотиками и пр. и пр.
Обвиняя в „провокаторской сущности” иудаизм, антисемиты нередко прибегают именно к таким приемам борьбы с Хабадом.
”Для дестабілізації ситуації в Україні секта Хабад намагатиметься стимулювати міжнародні організації до застосування дискримінаційних санкцій щодо існуючої влади. З цією метою збирається компромат за фактом сприяння і причетності України до диверсійних актів, які готують терористичні організації секти Хабад на об’єктах Ізраїлю і Сполучених Штатів Америки. Джерело, що має оперативну інформацію і володіє агентурними ресурсами в цьому напрямі, надало достовірні дані про те, що секта Хабад, починаючи з 2002 року, на основі аналізу й прогнозу своїх аналітиків про стан ідеологічної, політичної, економічної та інших сфер життєдіяльності Української держави, розробила план компрометації України. Суть плану, реалізація якого відбувається повним ходом, полягає в підготовці компрометуючих матеріалів на окремих політичних і державних діячів, державні структури та технічному документуванні їхньої причетності і дієвої допомоги «терористам» у підготовці й проведенні силами й засобами терористичної організації, створеної і добре фінансованої сектою Хабад, масштабної терористичної акції на об’єктах, розміщених на території Ізраїлю чи США” („Українська газета плюс”, № 2, 2007, „Дикі танці Хабаду”).
Украинская консевативная партия в своих многочисленных обращениях к украинскому народу «раскрывает» коварные планы Хабада по захвату Украины - скупке украинских земель, стратегических предприятий, истреблению украинского народа. «Разоблачаются» и преступные источники финансового могущества Хабада. Нередко подобные разоблачения заканчиваются требованиями к власти «депортировать снкту за пределы Украины», угрозами «призвать народ Украины к освободительной борьбе против иудео-нацистской секты Хабад-Любавич».
 „Шановні брати і сестри! Уже п’ятнадцять років на теренах України здійснюються так звані «демократичні реформи». «Реформи» фінансуються юдо-нацистською сектою Хабад і здійснюються в три етапи. Перший етап — «реформування» промисловості і сільського господарства, другий — «реформування» житлово-комунальної сфери і третій — земельна «реформа». Ідеологія реформ полягає в тому, що в економічних відносинах представники секти Хабад шкодять державі доти, поки державні підприємства стають нерентабельними, денаціоналізуються й переходять під їхній фінансовий контроль. Завершується перший етап реформ, результатом якого стало знищення промисловості і сільського господарства, поява мільйонів безробітних, тисяч безпритульних дітей, катастрофічне вимирання населення. Технологія «демократичних» реформ у промисловості полягає в приватизації підприємств у великих містах переважно представниками секти Хабад, яка фінансує більшість приватизаційних схем. (…) Але звідки у секти Хабад такі великі гроші, щоб скупити Україну? Це гроші за кокаїн, що поставляється в Україну. (…) Українська Консервативна партія звинувачує секту Хабад-Любавич у розвалі промисловості, торгівлі наркотиками і вимагає від влади негайної депортації секти за межі України… Українська Консервативна партія залишає за собою право закликати народ України до визвольної боротьби проти юдо-нацистської секти Хабад-Любавич. Хабадським юдо-нацистам не місце на Українській землі” („Українська газета плюс”, № 2, 2007, „Чужинській секті – не місце в Україні. Звернення Української Консервативної партії до українського народу”).

4. Отрицание Холокоста

В течение 2007 года «Персонал плюс» опубликовал целую серию статей зарубежных опровергателей Холокоста, представляя их как «материалы Международной конференции «Исследование Холокоста. Глобальное видение», состоявшейся в 2006 году в Тегеране. В них представлены основне идеи ревизионизма Холокоста: еврейский Холокост является всего лишь одним из многих холокостов в истории человечества; количество жертв Холокоста очень преувеличено; не было никаких газовых камер и никакой попытки немцев истребить евреев, не было никакого приказа Гитлера по истреблению евреев Европы, не существует документов, подтверждающих наличие каких-либо планов истребления евреев, термин «изгнание» сильно отличается от термина «истребление» пр.
Вот как предваряет одну из этих публикаций редакция газеты: „В продовж десятиліть людство, незалежно від віросповідання, раси чи національності, зіштовхується з концепцією так званого голокосту. Саме його використовують певні сили, щоб виправдати війни та економічні вимагання. При цьому й досі неможливо вільно дослідити факти, викрити тих, хто насправді стояв за цими подіями. Релігія голокосту сконструйована тими людьми, хто сам несе відповідальність за переслідування євреїв: сіоністів, які самі не вірять в Бога і які намагаються вбити цю віру у всього людства. На Міжнародній конференції в Тегерані, яка відбулася наприкінці минулого року, провідні вчені дали свої всебічні оцінки поняттю «голокост» та розкритикували всі спроби сіоністів фальсифікувати історію” („Персонал плюс”, № 32, 2007, „Голокост: правда і обман”).
Не отстают от заребежных и доморощенные антисемиты.
„Світове єврейство зуміло переконати й закріпити громадську думку в тім, що в части Другої світової війни знищено 6 (!) мільйонів юдеїв. Навіть німців переконали в цьому й ті спокутують незаподіяний злочин” („За Українську Україну”, № 28, 2007, Л.Волошин, „Під машкарою „замполітів”).

Подлинные факты истории ревизионисты либо игнорируют вовсе,  строя свои умозрительные теории на циничных ничем не обоснованных домыслах и предположениях, на которых строится всякий антисемитский миф, либо сопровождают их откровенно расистскими доводами.
„Голокост – цей феноменальний смертельний конфлікт здебільшого поміж німцями і жидами, масштаби якого до того ж сильно перебільшені юдейськими пропагандистами, - не є справою для розгляду у світлі українського законодавства, тим паче кримінального. І для цього немає жодних підстав. До речі, Голокост має свої причини, і то не конче ірраціональні, як твердять „професійні євреї – заробітчани на Голок ості”, але цілком зрозумілі економічні, релігійні, психологічно-ментальні, расові, тощо” („За вільну Україну плюс”, № 48, 2007, Б.Вовк, „Ще не встигла догоріти свіча, запалена за жертвами Голодомору, як жиди з Росії, Білорусі та України зібралися у Дніпропетровську ... на концерт!”).

Полностью отрицается или даже оправдывается участие украинцев-коллаборационистов в уничтожении евреев. В то же время утверждается, что разработчиками и даже исполнителями акций по уничтожению евреев были гитлеровцы-евреи, либо евреи советской Украины.
„Вочевидь, євреям важко забути, як німці дали їм прикурити в 1940-і роки. Тому, мабуть, і паплюжать всіх, хто хоча б і недовго перебував союзником консервативних німецьких революціонерів” („Українська газета плюс”, № 28, 2007, Андрій Корсак, „Скажена сука Вадима Рабиновича”).
„Злочини, приписувані так званим „українським поліцаям”, переважно скоювали євреї, що служили в „юденратах” і були „агентами гестапо” („За Українську Україну”, №27, 2007, Г.Білий, „Обмануті надії, або Спроба аналізу лише деяких втрат від „помаранчевої революції” чужинців”).

Одним из расхожих мифов о Холокосте является утверждение, что Катастрофа - это «еврейский гешефт», пропагандистский прием, рассчитанный на сохранение «особого статуса» евреев для «вытягивания» денег из Германии, США и даже Украины.
„Логічний висновок: Голокост – то, виявляється, товар винятково для гоїв, аби робити на ньому добрячий бізнес” („Українська газета плюс”, № 3, 2007, „Забаганки Фельдманів”).
„Ющенківський законопроект про кримінальну відповідальність за заперечення Голодомору і водночас Голокосту має всі риси класичного бюрократичного детективу. Спочатку Віктор Андрійович повідомив про свою ініціативу на засіданні оргкомітету з відзначення 75-річчя Голодомору в Україні. ЗМІ ревонули дружно «гур-ра!» і «шолом!». Не щодо покарання всіляких там збузинілих, які заперечують факт винищення голодом мільйонів українців. Йшлося, звичайно, про Голокост. Точніше, той гешефт, який з нього зробили сучасні юдо-нацисти” („Персонал плюс”, № 12, 2007, „Ожидовіла законотворчість”).

Заметный рост антисемитских публикаций о Холокосте был вызван законодательной инициативой Президента В.Ющенко об уголовной ответственности за отрицание Голодомора в Украине в 1932-1933 годах и Холокоста. Сравнение этих двух трагедий возмутило украинских антисемитов, всегда и везде заявлявших о несоизмеримости жертв евреев и украинцев, у которых «жертвы были намного большими». В многочисленных публикациях на эту тему прямо или в завуалированной форме обыгрывались все стандартные антисемитские мифы ревизионистов Холокоста.
„Із здивуванням, нерозумінням і обуренням сприйняли мільйони українців законопроект президента України про кримінальну відповідальність за «заперечення голокосту». Чому голокосту євреїв, а не геноциду вірмен? Чому голокосту, а не геноциду і депортації татар, чечено-інгушів, литовців, латишів, німців, естонців, американських індіанців? Мало було винищено українців і росіян за часів юдо-більшовицької влади за надуманим євреями звинуваченням в «антисемітизмі»? І чому наші «любі єврейські друзі» приховують, що Другу світову війну спланували єврейські ідеологи, такі як А.Ланц, Р.Шне­рер, В.Адлер, К.Францос, Г.Фрюдинг та інші, які перейняли людино-ненависницькі ідеї від більш ранніх єврейських ідеологів… (следует еще ряд фамилий – Сост.). Фінансували Другу світову війну (а заодно і «голокост») єврейські бізнесмени (еще ряд фамилий евреев и якобы евреев – Сост.). Спровокували і розпочали Другу світову війну (і «голокост») «єврейські заколотники»: (длинный список высшего нацистського руководства Германии во главе с А.Гитлером – Сост.). То чому президент України погрожує етнічним українцям кримінальним переслідуванням тільки за бажання знати історію? Чому нам нав’язують трактування, що суперечить документальним фактам? Чому змушують вірити в єврейський «голокост», спровокований єврейськими фашистами і єврейськими сіоністами?” („Персонал палюс”, № 29, Г.Білий, „Чий „Гарант” президент Ющенко”).

5. Социальный антисемитизм

Социальный аспект антисемитизма рассматривает мифического еврея в качестве врага в социальной плоскости. Сюжеты этой темы эксплуатируют следующие мотивы: евреи не занимаются производственным трудом, они – паразиты на теле здоровой нации; евреи – финансовые аферисты, жулики, стяжатели и ростовщики; с помощью лжи, лести, хитрости и коварства они пробираются во власть, с помощью различных махинаций захватывают собственность украинского народа и преступными способами многократно увеличивая свои капиталы. Опутав все общество своими щупальцами, евреи безжалостно эксплуатируют население. Этот аспект антисемитской идеологии присущ левым политическим группам, однако его в популистских целях используют и правые радикалы.
„Левова частка народного добра опинилася в лабетах не українців, а юдеїв — традиційних визискувачів народу” („Персонал плюс”, № 24, 2007, В.Кузьменко, „І чому ти не чужа?...”).
„Хто розкрадає національне багатство України? Хто став власником національних багатств? Якого вони роду-племені? Адже можна легко встановити походження новоявлених «скоробагатьків» Хто вони за національністю? Якби вони були українцями, то б не вивозили в офшорні зони капітал, а золото – злитками до Ізраїлю” („Українська газета плюс”, № 9, 2007, О.Сердюк, Нацменшини в Україні мають більше прав, ніж самі українці”).

В подобных материалах не только разоблачается еврейское происхождение многих крупных бизнесменов и банкиров, но и говорится о неправедном происхождении их капиталов, публикуются «сведения» об их криминальном прошлом или связях с преступным миром. Утверждается мысль о том, что за «еврейскими олигархами» стоят некие могущественные и тайные силы, цель которых разорить и «поработить» Украину.
„Жидівсько-масонська мафія охопила нині в Україні всі сфери діяльності. Людина праці – ніщо. Тому й виходить, що нікому її захистити... Тож комуно-сіоністи наживаються на загарбленні землі, заводів, фабрик” („За Українську Україну”, № 28, 2007, П.Рома, „Над прірвою в брехні”).
„І нарешті — виступ рабина Дов Блайха на «5 каналі». Там прозвучали дві тези, які не є секретом для тих, хто уважно відслідковує повзучу експансію юдо-нацизму в Україні. Перша: Петро Порошенко, він же «шоколадний заєць», є галахічним євреєм, на якого юдо-нацисти покладають великі надії. Теза друга: Дов Блайх прибув в Україну не для того, аби відроджувати духовне життя вимираючої єврейської громади. Його завдання — здійснити в Україні так звану реституцію єврейської власності. Соратник Адольфа Гітлера маршал Герінг в аналогічній ситуації вигукував приблизно те ж саме: „Ми маємо намір грабувати Україну і робитимемо це ефективно!”. Всі ці факти свідчать про те, що ми маємо справу не з політикою, навіть такою брудною, як українська, а з черговим злочинним наміром організованої злочинної групи, яка йменує себе „лідерами єврейської громади України” („Персонал плюс”, № 13, 2007, „Ми заплатимо податок Хабаду?”).

Формируется установка, внедряющая в сознание читателя идею об ответственности евреев за антисоциальную направленность существующей политики, бедственное положение значительной части населения Украины.
„Для приватизації понад 70 відсотків українських підприємств капітали світового єврейства направлялись в Україну навіть через синагоги. Мерами багатьох наших міст й губернаторами областей є євреї, а звідси величезне підвищення тарифів на комунальні послуги, що ставить більшість нашого народу за межу виживання” („Українська газета плюс”, № 2, 2007, В.Кащук, П.Безпалько, „За вухами лящить од „котячої юшки”).
„Водночас за підтримки президента і чужинців-можновладців створюють нестерпні умови напівголодного існування для корінного українського люду в Україні, витісняючи його за межі держави. Що це? Утворення на наших українських теренах ще однієї «землі обітованої» для «бого­обранного народу»?” („Персонал палюс”, № 29, Г.Білий, „Чий „Гарант” президент Ющенко”).

Антисемиты из лагеря правых активно используют корпоротивистскую (т.е., изначально фашистскую) идею солидарности этнических украинцев, которая в условиях национального государства как единого организма, будет формироваться из различных слоев общества. Глава Украинской Консервативной партии и один из самых плодовитых антисемитов гнезда МАУП М.Сенченко в статье «Ліберальна демократія – зброя невидимої війни. Протоколи сіонських мудреців» так раскрывает суть украинского солидаризма: „На відміну від комунізму і ліберального демократиз­му з їх економічним гноб­ленням людини, які перет­ворюють людину в раба си­стеми, консерватори про­понують націонал-солідаризм (...) Ідео­логія національного соліда­ризму, консервативна ідео­логія, ідеологія главенства духу над матерією, ідеоло­гія, що має своєю основою християнство, яка солідаризуватиме нації на транс­формацію суспільств, бо­ротьбу проти внутрішнього і зовнішнього ворогів, на створення міцних націона­льних економік і національ­них держав. У таких держа­вах владу візьмуть пред­ставники корінних націй, які солідаризувавшись, спільно виступатимуть проти ліберальної ідеологи, проти вла­сної гендлярсько-лихварсь­кої еліти, що контролює на­цію за допомогою свого ба­гатства” (М.Сенченко, «Ліберальна демократія – зброя невидимої війни. Протоколи сіонських мудреців», УКП, 28.08.2007).

6. Отрицание обвинений в антисемитизме

Публикации на эту тему  утверждают, что антисемитизма в Украине нет и обвиняют евреев в раздувании этой проблемы.
„Ми рішуче відкидаємо усілякі звинувачення нас в антисемітизмі, якого у нас немає ні на державному, ні на науковому, ні на публіцистичному, ні на культурному, ні на побутовому рівнях” („Українська газета плюс”, № 30, 2007, „Василь Яременко: „В Україні антисемітизму не було й нема”).

В качестве доказательств своей правоты антисемиты приводят десятки решений украинских судов, отклонивших иски еврейских организаций к авторам или изданиям, распространяющим ненависть и вражду к евреям, не взирая на очевидные признаки «разжигания межнациональной розни», что, согласно украинскому законодательству, является преступлением.
„Для тих, хто забув, нагадуємо: понад 30 судових рішень, ухвал і постанов — від районних до Верховного Суду включно — і понад 20 прокурорських перевірок встановили: в публікаціях МАУП немає антисемітизму, расизму, ксенофобії тощо, а є лише науковий і практичний розгляд актуальних проблем історії і сучасності, що не заборонено чинним міжнародним і вітчизняним законодавством... У порядку прокурорського реагування відмову отримали основні єврейські професійно-громадські організації й окремі сіоністи, які скаржилися на «антисемітизм» МАУП” („Персонал плюс”, № 1, 2007, „Сіоністський хвалько”).
„Суди виносять рішення на користь МАУП, «Сільських вістей» та інших українських організацій, газет, журналів, діячів не тому, що їх «купили», а тому, що немає жодних підстав для звинувачення їх в «антисемітизмі», «фашизмі» і «расизмі», що підтвердили також численні постанови інших правоохоронних органів” („Персонал плюс”, № 12, 2007, „Блатний” дов Блайх”)

Попытки усовершенствовать существующее в Украине законодательство, с тем, чтобы судебная власть в своих решениях по искам против антисемитов могла руководствоваться более четкой трактовкой понятия «разжигание межнациональной розни», вызывают ярые протесты пропагандистов антисемитизма.
„Звісно, з юридичної точки зору необхідність запровадження в Україні кримінальної відповідальності за заперечення Голокосту — сон рябої кобили. Адже в Україні не було і немає навіть натяку на існування антисемітизму, а якщо ширше — ксенофобії і расизму як СОЦІАЛЬНОГО явища. Поодинокі факти побутової нетолера­нт­ності не дають приводу до гіперболізації. Нагадаємо, що стаття 161 Кримінального Кодексу не працює в Україні не тому, що у нас у судах антисеміт сидить на антисеміті й антисемітом поганяє, а тому, що в Україні немає кого під цю статтю підводити” („Персонал плюс”, № 12, 2007, „Ожидовіла законотворчість”)

Несмотря на вполне терпимое отношение украинского общества к проявлениям антисемитизма, никто из отъявленных антисемитов не признает себя таковым. Один из самых непримиримых и последовательных идеологов антисемитизма В.Яременко категоричен как в своих юдофобских обличениях на страницах МАУПовских зданий, так и в своих утверждениях, что антисемитизма в Украине нет, но уже рассчитанных на американского журналиста: Як учений, який досконально, виключно на документах вивчив непросте українсько-єврейське питання, стверджую, що ніяких проявів антисемітизму в нас НЕ БУЛО І НЕМАЄ. Я в своїх книгах і статтях не образив жодного єврея і цього не можу допустити” („Українська газета плюс”, № 30, 2007, „Василь Яременко: „В Україні антисемітизму не було й нема”).

Даже в публикациях самого агрессивного толка антисемиты стремятся прикрыть свою юдофобию мировоззренческим облачением, заявляя, что придерживаются «антисионистских» взглядов, но никак не антисемитских. Но вот о сионизме, который отождествляется ими с нацизмом и о евреях - «носителях преступной сионистской идеологии» - они не стесняясь говорят во весь голос.
„Зараз дедалі частіше і нахабніше звучать вимоги про посилення «боротьби з антисемітизмом», про прийняття більш жорстких законів «проти антисемітів», про застосування до них масштабних репресивних дій з боку влади. При цьому під «антисемітами» розуміються всі люди, які мали сміливість бодай раз висловитися проти расистської доктрини юдаїзму та сіонізму, злочинів Ізраїлю та міжнародної єврейської мафії, геноцидів, влаштованих єв­рейськими діячами в різних країнах світу тощо” („Персонал плюс”, № 26, 2007, „Хто завжди стоїть за «боротьбою з антисемітизмом»?”).
„Ссіоністи та їхні організації, будучи відвертими носіями єврейського расизму, шовінізму, нацизму і ксенофобії, в усіх своїх ЗМІ кричать про антисемітизм, під яким вони розуміють все, що може викрити їхню людиноненависницьку ідеологію та діяльність” („За Українську Україну”, № 5, 2007, Г.Щокін, „Кадрова політика прихованої окупації”).

Сама тема борьбы с антисемитизмом нередко используется антисемитами в своих пропагандистских целях.
„Боротьба з «антисемітизмом» завжди загострюється там і тоді, де і коли євреї масово приходять до державної влади. Так було, наприклад, одразу після відомого жовтневого заколоту в Російській імперії в 1917 році, коли понад 80% провідних державних посад обіймали єврейські заколотники… Зараз єврейські расисти знову дорвалися до влади і багатств України, монополізувавши сьогодні президента, парламент та уряд, банки та підприємства, землю і засоби масової інформації, суди та правоохоронні органи, а також обласні, міські і навіть районні адміністрації” („Персонал плюс”, № 26, 2007, „Хто завжди стоїть за «боротьбою з антисемітизмом»?”).
„З усього цього можна сформулювати категоричну й однозначну відповідь на поставлене нами питання: антисемітизм не є «ознакою некультурності», навпаки — найобдарованіші й найкультурніші люди всіх часів і народів були переконаними антисемітами” („Персонал плюс”, № 15, 2007, Чи є антисіонізм ознакою некультурності?”).

7. Антисионизм

Антисионизм - одна из форм антисемитского дискурса, имеющая богатые корни, уходящие в недавнее социалистическое прошлое. В последние годы в Украине антисионизм стал одним из наиболее распространенных аспектов выражения ненависти к евреям. Антисионизм уже давно вышел за пределы своего изначального самоопределения как идеологии, направленной против существования Израиля, против права евреев на собственное государство. Сегодня враги сионизма, уже не смущаясь, идентифицируют «сионизм» с самыми худшими и наиболее зловещими антисемитскими предубеждениями и предрассудками, беззастенчиво эксплуатируют все присущие антисемитизму мифы и стереотипы. Они, например,  изображают сионизм как «зловредный заговор», который руководит действиями европейских, американского и, прежде всего, украинского правительств, точно так же, как антисемиты изображают евреев, плетущих нити заговора, направленного на свержение правительств и достижение господства над миром.
„Сіоністська ідеологія, доктрина єврейської зверхності є характерним проявом глобальної антикультури, яка за своїм мізантропічним змістом протистоїть гуманізму і Богу – творцю всього людства. Її стратегія і тактика полягає в насильницькому або прихованому захопленні влади в різних країнах, після чого відбувається пограбування і швидке скорочення населення, насамперед його провідних верств... Модель чужинської етнократії була випробувана в Хазарії понад тисячу років тому, коли юдейська верхівка встановила свій диктат над місцевим тюркомовним населенням, а своє завершення знайшла в єврейсько-більшовицькому режимі. Те саме, згідно з багатьма повідомленнями, відбувається зараз у захоплених сіоністами США, які, за відомою логікою причин і наслідків, обов’язково повторять у близькому майбутньому долю Хазарії та СРСР. Останнім оплотом для носіїв єврейсько-расистської доктрини залишиться Європа, де вже зараз владні органи активно інфільтруються відповідними кадрами...” („За вільну Україну плюс”, № 1, 2007,  „На зламі історії. Виступ голови Української Консервативної партії та Наглядової ради МАУП Георгія Щокіна на засіданні Президії Національної ради УКП”).

Миф о сионизме, который строит козни против Украины наиболее часто используемый сюжет антисемитской пропаганды.
„Треба негайно усвідомити, що жиди (зокрема «любі друзі» президента України) оголосили війну Україні. І щоб Україна стала українською, кожен українець має знати свого ворога в обличчя. А його ворог — організоване світове сіоністське жидівство” („Персонал плюс”, № 1, 2007, М.Плав’юк, „Пропоную оголосити бойкот всьому сіоністському!”).
„Не араби чи мусульмани є реальною загрозою божевільним планам сіоністів заволодіти світом. Лише українці з їхнім величезним інтелектуальним потенціалом, помноженим на безмежний потенціал української землі і української діаспори, здатні реально протистояти сіоністам. Тому класичним завданням сіоністів, яке вони реалізовували в усі часи, є: якщо не можеш перешкодити відродженню нації чи ідеї, очоль її і зсередини зруйнуй. Але стосовно українців нічого з цього не вийде. Сіоністи можуть очолити лише неукраїнську Україну, але ніколи не будуть заправляти в Україні українській” („Українська газета плюс”, № 1, 2007 Петро Масляк, віце-президент Академії вищої освіти України, „Місія українців: протистояти світовому злу в особі сіонізму, комунізму, фашизму і нацизму”).

Вслед за антисемитами, идейные антисионисты утверждают, что за всеми тагическими, неприглядными и жестокими событиями истории человечества стоят евреи (сионисты). Причем сионисты в этих исторических сюжетах действуют задолго до появлення самого сионизма, например, при распятии Христа. Заканчивается этот перечень «вселенского зла» революцией 1917 года, преступлениями советской власти (Голодоморы, чистки 1937 года, Вторая мировая война и пр. и пр.) и «преступлениями» нынешней власти, находящейся под влиянием или поголовно состоящей из евреев и крипто-евреев.
„На запитання, чи існує загроза нам і світові від міжнародного сіонізму, за злою іронією долі ствердно відповіла ще совєцька влада – його ж (сіонізму) поріддя” („За Українську Україну”, № 28, 2007, Л.Волошин, „Під машкарою „замполітів”).
„Але всі дослідники тих подій послідовно випускають із поля зору етнічний фактор і, опустивши очі, мовчать, що і та «гвардія», і ті «кадри» майже поголовно були євреями, і не просто євреями, а запеклими сіоністами, одержимими ідеєю своєї расової зверхності та вседозволеності і сп’янілими від чужої великої крові” („Українська газета плюс”, № 33, 2007, В.Марсюк, „Димова завіса над тридцять сьомим роком”).
„Мільйони українців вимирають фізично, психічно і морально. Мільйони українців викинуто за межі України. Тоді як жиди табунами пруть в Україну, мільйони українців животіють на мізерних пенсіях і зарплатах, не усвідомлюючи, хто їх привів до цього жахливого стану. Проблема в тому, що сіоністська жидота виразно бачить свого ворога, а українство ніби в тумані блукає, боячись ярлика «антисеміта». Голосує на виборах за жидів-сіоністів, найлютіших ворогів людської цивілізації” („Персонал плюс”, № 1, 2007, М.Плав’юк, „Пропоную оголосити бойкот всьому сіоністському!”).

В антисионистской публицистике, репрезентующей себя как орудие идеологической борьбы допустима, считают антисемиты, самая жесткая агрессивная риторика. Так, если в адрес евреев определение „враг” встречается довольно редко, то в отношении „жидів-сіоністів” политкорректность и эвфемизмы не приняты. Нередко публикации такого рода заканчиваются призывами к созданию „Антисионистских Фронтов”, лозунгами „Украина без сионизма!”.
„Передусім має бути оголошено бойкот на території України всьому сіоністському — припинити з ними будь-яке спілкування, не купувати їхніх товарів, не користуватися їхніми послугами тощо. Потім, якщо українець проголосує на виборах за жида-сіоніста, то це має сприйматися як зрада України, втрата честі й гідності. (…) Нині на порядку денному має бути гасло: «Україна без сіонізму!» Під це гасло потрібно негайно скликати в Києві установчі збори і створити «Український Антисіоністський Фронт». Ця ідея буде широко підтримана Народом!” („Персонал плюс”, № 1, 2007, М.Плав’юк, „Пропоную оголосити бойкот всьому сіоністському!”).

Внедряются также следующие идеи: сионизм – античеловеческая, шовинистическая идеология; иудаизм, как одна из составляющих сионизма, несет в себе расистское начало; сионизм отождествляется с нацизмом и фашизмом; Израиль – тоталитарное, милитаристское государство, а подтверждением этому служит политика проводимая Израилем в отношении палестинцев и арабов вообще; Всемирная сионистская организация была в «сговоре» с гитлеровским режимом в деле подготовки Холокоста пр.
„За таємними планами міжнародного сіонізму, який споконвіку прагне до світового панування, у суворій відповідності з «Протоколами сіонських мудреців», останньою крапкою в реалізації цієї витонченої новітньої неоколоніальної програми має стати скуповування за безцінь (по-суті, незаконне їх привласнення) всіх земель народів, які панівним юдо-нацистським лобі держав «Золотого мільярда» не віднесені до категорії «богообраних». Найвиразнішою і найпотужнішою силою в цій підступній агресії на всій території слов’янського суперетносу майже неприховано проявила себе радикальна неонацистська юдейська секта Хабад, знахабнілість і цинізм якої переступили межі толерантності і ділового етикету у міжнародній політиці” („Українська газета плюс”, № 4, 2007, „Хабад скидає маску?”. Заява Президії Національної ради Української Консервативної партії з приводу антиукраїнської діяльності лідерки БЮТ Ю.Тимошенко”).
 „Отже, на історичній, святій для усіх віруючих землі, де народився Син Божий Христос, де його розіпнули, замучили давні юдейські сіоністи — фарисеї, сучасні сіоністи Ізраїлю і США за підтримки сіоністів усього світу впродовж десятиліть розпинають арабські народи, проливають кров людську, чинять свої злодіяння. Вони перетворили Близький Схід на небезпечну порохову бочку, що може вибухнути в будь-яку мить і поховати увесь світ” („Персонал”, № 7, 2007, П.С. Іванов, „Більшовицько-марксистський геноцид української нації”).
„Сучасні сіоністи так бояться самої можливості об'єктивного вивчення так званого голокосту, оскільки на поверхню вийде не тільки етнічне походження звироднілої нацистської верхівки Німеччини, а й справжня роль у масовому винищенні своїх одноплемінників самих сіоністів, які отримують сьогодні від цієї трагедії мільярдні надходження” („За Українську Україну”, № 5, 2007, Г.Щокін, „Кадрова політика прихованої окупації”).

В своих потугах развести антисионизм и антисемитизм, в попытках представить антисионизм как некое теоретически обоснованное политическое течение, ничего общего не имеющее с антисемитизмом, доморощенные юдофобы беззастенчиво используют не только аргументы своих зарубежных единомышленников, но и не брезгуют прямыми лексическими заимствованиями и пропагандистскими приемами (как в приведенном ниже примере), что подтверждает догадки о зарубежных источниках ряда антисемитских сюжетов.
„В Інтернеті «вумні» сіоністи розмістили цікаве твердження «для дурних»: хто виступає проти сіоністів, той виступає проти євреїв, а отже, є юдофобом і антисемітом. Якби вони хоча б щось мали в голові, такого б не писали. Я одразу ловлю цих «мудрагелів» на слові і продовжую логічний ряд. Хто виступає проти фашистів, той виступає проти італійців, а отже, є італофобом, хто виступає проти нацистів, той виступає проти німців, а отже, є германофобом і т д. і т.п. Сіонізм, як і фашизм, нацизм, комунізм тощо, є політичною течією, а не етнічною організацією” („Українська газета плюс”, № 1, 2007 Петро Масляк, віце-президент Академії вищої освіти України, „Місія українців: протистояти світовому злу в особі сіонізму, комунізму, фашизму і нацизму”).

Как утверждает антисемитская пропаганда, евреи диаспоры не уезжают в Израиль, выполняя тайный план сионистов по захвату в странах своего пребывания рычагов влияния во всех сферах жизни. Именно так сионисты претворяют в жизнь свой глобальный замысел мирового господства.
„Відродження ізраїльської держави дало надію євреям усього світу повернутися нарешті на свою історичну батьківщину, у свою землю обітовану, про що вони мріяли, скитаючись чужими країнами впродовж тисячоліть. Та це б порушило плани сіоністів через їхнє прагнення до світового панування: адже в США, Росії, Україні, інших великих і малих країнах світу сьогодні не було б жодного сіоніста, а отже, і тієї величезної влади, яку вони мають. Коли б вони усі зібралися в одному лише Ізраїлі, сіонізм втратив би свій вплив, могутність” („Персонал”, № 7, 2007, П.С. Іванов, „Більшовицько-марксистський геноцид української нації”).
„Останнім часом сіоністами США та Ізраїлю активізовано діяльність економічних, політичних, релігійних та інших культурних і молодіжних організацій, перед якими поставлено конкретні завдання з глибокого проникнення у колишні соцкраїни...” („Персонал плюс”, № 21, 2007, „Сіонізм”).

МАУП, как и в прежние годы, утверждает себя и свою карманную партию (УКП) как единый и самый влиятельный в Восточной Европе центр по борьбе с сионизмом.
„МАУП сьогодні – єдина в Україні твердиня української України і боротьби із сіонізмом, хоча нейтральної території боротьби із ним не мало би бути ніде” („Українська газета плюс”, № 8, 2007, В.Яременко,  „Світ садистів в Україну прийшов не сам – його імпортували жиди”).

8. Обвинения Израиля.

Демонизация еврейского государства – главная идея антисемитских публикаций об Израиле. Воплощается она с помощью стандартного для антисемитской пропаганды приема – распространения ложного представления о том, что Израиль, ассоциируемый с США, является «колониальным и расистским государством», которое без всяких оснований угнетает невинный палестинский народ. Следуют обвинения в расизме и апартеиде, проводятся провакационные параллели между Израилем и нацистским режимом.
„Сучасні сіоністи Ізраїлю і США за підтримки сіоністів усього світу впродовж десятиліть розпинають арабські народи, проливають кров людську, чинять свої злодіяння. Вони перетворили Близький Схід на небезпечну порохову бочку, що може вибухнути в будь-яку мить і поховати увесь світ” („Персонал”, № 7, 2007, П.С. Іванов, „Більшовицько-марксистський геноцид української нації”).
 „Міфічний Мойсей водив пустелею жидів, кажуть, сорок років, щоби перетворити ситих, а тому лінивих і байдужих до долі нації рабів у войовничих і безжалісних воїнів. Тобто через голод, злидні і негаразди гуртував їх навколо жидівської ідеї месіанства, поза котрою залишалося все: мораль, совість, співчуття до чужих болів, бо головне було – Над нація, Наддержава, а все інше і всі інші мали лише слугувати досягненню тої мети. Через кілька тисячоліть німецький „Мойсей”, Адольф Гітлер, ідею „Ізраїль понад усе” повторив у варіанті „Німеччина понад усе” („За вільну Україну плюс”, № 33, 2007, І.Любас, О.Орос, „Мойсей нашого сьогодення, або звідки вийшли, туди й прийшли”).

Для убедительности свои обвинения в адрес политики Израиля антисемиты подкрепляют ссылками на давно отмененные или просто не существующие резолюции и декларации различных международных организаций, таких как ООН, ПАСЕ пр., сознательно извращают, гипертрафируют факты и данные.
„Натомість є країна, чия політика стосовно сусідів офіційно визнана політикою державного тероризму і расизму. Визначена, до речі, рішеннями Генеральної Асамблеї ООН. І то не раз і не два. Цією країною, панове, є Ізраїль. А жертвами його державно-терористичної політики ось уже десятки років стають беззахисні жінки, літні люди, діти з палестинських територій, Лівану, Сирії, Йорданії, Єгипту… Одне слово, арабського світу” („Персонал плюс”, № 3, 2007, „В СБУ сповідують антисемітизм?”).
„А чому б цьому Шибку не згадати численні резолюції ПАРЕ, до якої він і їздив у Страсбург, про нелюдські методи Ізраїлю на окупованих палестинських землях, про масові вбивства дітей, жінок, старих серед арабів — семітів?” („Персонал плюс”, № 26, 2007, Іван Затуливітер, „Злощасний Шибко. Він же Якович”).
„Абсолютна більшість населення європейських країн, згідно з оприлюдненими соціологічними опитуваннями, вважає Ізраїль найбільшою загрозою сучасній цивілізації” („Персонал плюс”, № 32, 2007, „Творча інтелігенція” проти етнічного шовінізму та націонал-екстремізму. Зокрема й єврейського?”).

Армию Израиля, ее действия антисемиты описывают в издевательском тоне, обыгрывая расхожие антисемитские стереотипы, в которых евреи изображаются как «слабые», «жалкие», «трусливые» люди и «некудышние вояки».
„Свою повну небоєздатність армія Ізраїлю виявила під час останньої операції і Ливані. Тоді, озброєна найсучаснішою технікою, ця армія не змогла здолати повстанців, які мали лише легку стрілецьку зброю. Все, чого досягли кошерні вояки, це килимові бомбардування мирних міст і селищ. Це все при повному мовчанні „світової спільноти”. Зазнавши втрат в живій силі та техніці, операцію миттєво закінчили, при цьому виявилось бажання розмістити у зоні конфлікту миротворців ООН, і жиди категорично відмовились від присутності німецьких блакитних касок. Відомо, що в німецьких збройних силах служить багато націонал-патріотів, яким є що сказати богообраним суперменам, які вже наважуються погрожувати цілому світові своїми біленькими та пухленькими кулачками” („За вільну Україну плюс”, № 35, 2007, „Жиди бажають війни? Вони її отримають!”).

Если в прошлом году, в связи с ливанско-израильским конфликтом, основной задачей антиизраильской пропаганды было формирование образа государства-агрессора, проводящего против палестинцев и арабов вообще «государственно-террористическую политику уничтожения целого народа, невзирая на беззащитных детей, женщин и стариков», то в году 2007-ом антисемитская пропаганда от критики политики Израиля по отношению к палестинцам обратилась в большей степени к рассуждениям об изначальной порочности иудаизма и жестокости и аморальности евреев, о «человеконенавистнической сущности» сионизма пр. Палестино-израильский конфликт здесь является всго лишь поводом для выражения религиозной, расовой и т.п. ненависти к евреям.
„Схоже, ці дві начебто різні держави — США та Ізраїль — займаються однією хворобливою справою та демонструють один синдром. Це синдром расизму і сегрегації, шовінізму і нацизму. США знищили не менш як 10 мільйонів північноамериканських індіанців та решту зігнали у концтабори — резервації, створені за расовою ознакою. Ізраїль винищив та утримує в таборах біженців мільйони палестинців, що також є неприхованим проявом расизму. Словом, якщо влада захоплюється представниками організованого єврейства, вона завжди набуває расистських і терористичних рис” („Персонал плюс”, № 25, 2007, „Ізраїль та США: симптоми схожі”).

Объявляя политику Израиля по отношении к палестинцам «государственно-террористической», антисемиты в то же время настаивают на том, что никакого палестинского или арабского терроризма не существует.
„Арабського тероризму як поняття НЕ ІСНУЄ. Це суто пропагандистське кліше” („Персонал плюс”, № 3, 2007, „В СБУ сповідують антисемітизм?”).

Выражая свои симпатии палестинским боевикам, описывая «страдания палестинского народа» и «карательные меры» израильтян, авторы подобных материалов сознательно обходят молчанием террористическую сущность действий палестинского антиизраильского движения (или даже отрицают существование палестинского или арабского терроризма), умышленно искажают подлинные причины и мотивы действий Израиля в сложившихся обстоятельствах. «Джихад – это справедливая борьба за свободу» - утверждают антисемиты и пытаются найти аргументы в поддержку политики террористических организаций палестинцев, не признающих право Государства Израиль на существование.
Экс-министра иностранных дел Украины, депутат Верховной Рады нескольких созывов  Г.Удовенко, например, с пиитетом говорит о «борьбе палестинского народа» и шахидах-смертниках.
„...В боротьбі палестинського народу з’явився ще один феномен — шахіди. Це не найліпше вирішення проблеми, але це — біль народу. Віддаючи данину палестинському народу, обуреному політикою стосовно нього, ми віддаємо належне і цим 80 — 90 молодим людям, які поклали життя за свободу свого народу... ” („Персонал плюс”, № 29, 2007, „Чергова ганьба Рабиновича і Кацмана”).

Над созданием негативного образа Израиля особенно воодушевленно трудится газета. „За вільну Україну плюс”. Одна из ее страниц так и называется: „Страничка семита”. Достаточно ясное представление о содержании этой газетной полосы можно получить уже при перечислении хотя бы некоторых рубрик, под которыми публикуются здесь всевозможные тенденциозно подобранные сообщерия и заметки о евреях и Израиле, а также от названий этих материалов и комментариев к ним редакции издания. Если учесть, что все публикации этой полосы изложены в злобном, издевательском, порой грубом до непристойности тоне, то станет очевидным уровень ненависти издателей этой газетенки к евреям и их государству.
Рубрики: „Між нами, жидовинами”; „Жидівські штучки”; „Ай-вай, какоє горє!”; „А шо ви хатєлі от Бєдного єврея?”; „Какіє ми умниє???”; „гої не винні”; „Жидобізнес на чужій біді”; „Обережно, жидо-нацизм!” и т.п.
Названия: „Сатаніти жидодержави: чергове вбивство”; „Жид торгував... жидівкою!”; „Староста синагоги в Єрусалимі зґвалтував 14-літнього підлітка”; „Кримінальний бізнес жидопосла”; „Жидівка з Тель-Авіва поцупила в університету 360 тис. доларів”; „Місцеві жидоради економлять на жиденятах-інвалідах”; „Жидопедофіл працював у дитячому таборі в Натанії”; „Жиди бажають війни? Вони її отримають!” и пр. и пр.
А вот, взятый как в лотерее наугад, пример комментария редакции к заметке о найденных израильскими археологами в Рехове пчелиных ульев 10 или 9 века до н.э..
„Від редакції „ЗВУ плюс”. Не знати, як Вас, любі читачі, але нас ця замітка наштовхує на поважні сумніви. Річ у тім, що жиди хоча медок і люблять, однак потикати до бджіл власні носи не надто охочі. Цю частину процедури „медовиробництва” вони, зазвичай, доручають іншим, менш „богообраним” народам. Навіть у їхній Торі згадується паскудна жидівська звичка споживати урожай, не ними вирощений. І всю цю „богообрану продразвьорстку” їхній племінний божок Єгова не лише схвалює, але й настійливо до неї жидовинів закликає. А всіх, кому це не до вподоби (себто законних власників урожаю та пасічників), „радить” просто вирізати під корінь, а жертовники їхні поруйнувати. Над чим „богообрані” й „трудяться” протягом довгих століть” („За вільну Україну плюс”, № 39, 2007,  „Чиїм медком тік Ізраїль”).

9. Ответы на вызовы

Выборы

Вполне ожидаемой особенностью года стала привязка большинства расхожих тем антисемитизма к избирательной кампании. Антисемитская пропаганда использует избирательную кампанию для того, чтобы лишний раз напомнить избирателям, что главным врагом украинского народа, славянского мира и всего человечества всегда были, есть и будут евреи. И все же, несмотря на неизбежность этого «Зла», предлагаются рецепты борьбы с «организованным еврейством» и основным из них является разоблачение «преступной сущности» этой «раковой опухоли на теле Украины». 
„Все змінити на краще можна на чергових виборах до Верховної Ради. Для правильного вибору потрібно висвітлити одну із найактуальніших тем людства і слов’янських народів — тему організованого єврейства з його сіоністсько-расистською теорією ”богообраності” і зверхності над іншими народами, його негативний вплив на життя нашого народу. Будь-яка спроба висвітлити цю тему наштовхується на шалений спротив організованого єврейства під надуманим приводом антисемітизму, ксенофобії тощо. Із засобів масової інформації відомо, що понад 60 відсотків громадян Західної Європи під час опитування визнали, що євреї вносять дестабілізацію у світі. Про це свідчить також аналіз історичних подій, починаючи з сивої давнини й до сьогодні” („Українська газета плюс”, № 2, 2007, В.Кащук, П.Безпалько, „За вухами лящить од „котячої юшки”).

Избирательные списки всех участников выборов одна из самых обсуждаемых тем на страницах антисемитской печати.
„Громадяни України на дострокових виборах до Верховної Ради 30 вересня повинні добре подумати й проаналізувати списки кандидатів від політичних партій, щоб не допустити у вищий законодавчий орган євреїв-масонів” („Персонал плюс”, № 36, 2007, П.Безпалько, В.Кащук, „Війна за законами підлості”).

Антисемиты подсчитывают число евреев в списках каждой политической силы, причем в это число включаются и те, кого антисемиты считают евреем, или даже те, кто не заслуживает, по их мнению, быть украинцем. На основании полученных «данных» делают «разоблачительные» заявления относительно отдельных кандидатов, целых партий, избирательных блоков.
„Найцікавіше і найважливіше, як завжди упущено, а саме: у трьох мегаблоках, які взяли участь у дострокових виборах ВР, жидови напхано так густо, що хоч гать гати” („За вільну Україну плюс”, № 40, 2007, „Израиль и Украина”).

Все без исключенмия полтические силы, не исповедующие антисемитские идеи, по мнению самих антисемитов, являются либо еврейскими по своему составу, либо это ставленники «организованного еврейства». Причем, это мифическое «организованное еврейство», как всякий продукт искаженного мышления, обладает неограниченными возможностями и силой, присутствует везде и всегда, но не имеет одушевленных персонажей, конкретного адреса. В одних случаях под «организованным еврейством», повидимому, подразумеваются еврейские религиозные и общественные организации Украины, в других – некий безадресный центр, руководимый Израилем, США, «мировым еврейством», а иногда – это просто сборище резидентов разведок тех же Израиля, США пр. В любом случае именно это «организованное еврейство» во время выборов и руководит всем избирательным процессом.
„Самооборона” є таємним єврейським військовим формуванням, створеним для розправ над українцями...” (…)
„Партія регіонів фінансується донецькими олігархами і підтримується російсько-ізраїльськими фондами” (…)
„Блок Ю.Тимошенко, використовуючи комуно-фашистську риторику, про нібито «захист українського народу», насправді представляє інтереси агресивного чужинського грабіжницького капіталу, підпорядкованого американо-ізраїльським спецслужбам та юдо-нацистській секті Хабад” (…)
„Запланована і створена «Наша Україна» Держдепартаментом США як американо-ізраїльське агентурне утворення задля «експорту американо-єврейської демократії» методом здійснення «помаранчевої революції” (…)
„Усі ці партії, блоки і «мегаблоки», очолювані і фінансовані чужинцями, а через них і спецслужбами ворожих нам країн, використовують відверто популістські гасла, несуть загрозу знищення не тільки культурі, мові, національним традиціям, але й державності України” („Українська газета плюс”, № 2, 2007, В.Кащук, П.Безпалько, „За вухами лящить од „котячої юшки”).

Тема «еврейского засилья» СМИ во время избирательных кампаний традиционно становится особенно актуальной. Г.Щекин, отказавшись со своей партией от участия в выборах, тем не менее, воспользовался случаем, чтобы напомнить о чуждых и враждебных украинцам силах, завладевших СМИ и ведущих пропаганду в своих интересах.
„Кого ж обирати? Нікого! З тих, хто сьогодні йдуть на вибори обирати немає кого. Їхні образи, що старанно виліплюються телеканалами, є чужинськими і оманливими, бо телеканали ці належать переважно єврейським олігархам, які прагнуть лише до ще більшого пограбування України” („Персонал плюс”, № 33, 2007, Г.Щокін, „Далі падати нікуди. Час підніматися”).

Праворадикалы поднимают вопрос о необходимости формирования парламента по этническому принципу, определяя представительство того либо иного этноса в зависимости от его доли в числе всех граждан Украины. В несколько видоизмененном виде предстает постоянная тема антисемитских публикаций о восстановлении в паспортах граждан графы о национальности.
„Якщо в Україні за останнім переписом українці становлять близько 80 відсотків населення, то вони пропорційно мають бути представлені в керівництві всіх без винятку загальноукраїнських партій. Так само і росіяни чи євреї. Якщо ж створюється партія етнічних болгарів, євреїв, росіян чи гагаузів, то у її назві це обов’язково має бути відзначено. Інакше вона не буде зареєстрована. Ми не дамо більше морочити людям голову маскуванням партій під камуфляжними назвами „для дурних” („Українська газета плюс”, № 2, 2007, Петро Масляк, віце-президент Академії вищої освіти України, „Настає епоха радикальних змін”).

Идеологи радикального национализма, излагая избирателям свое видение системы власти, категорически отбрасывают не только левые принципы общественного устройства, но и демократические принципы формирования власти вообще, так как они, по их мнению, дают возможность евреям проникнуть в законодательный орган страны и оттуда вести свою разрушительную работу по уничтожению Украины.
„Ми мусимо відмовитися від ідеології демократії, космополітизму, ринкової економіки і перейти до диктату нації. Владу – національній еліті! Це не буде диктат пролетаріату і не демократичні вибори, в результаті яких у парламенті 300 жидо-сіоністів вирішують, як нас скоріше знищити” („За Українську Україну”, № 36, 2007, В Пізик, „Владу – національній еліті!”).

Голодомор

Начавшаяся в 2006 году кампания по увековечиванию памяти жертв Голодомора, в 2007 году преобрела еще больший размах. Огромное число статей, посвященных этому трагическому событию украинской истории, освещали самые разные аспекты этой темы, затрагивая, среди прочего, и тему этнической направленности репрессий. Активное участие в обсуждении именно этого аспекта приняла и антисемитская пропаганда. Отбрасывая подлинные причины Голодомора 1932-1933 годов, антисемиты настойчиво внедряют в общественное сознание лживый, ими же изобретенный миф о том, что Голодомор – это целенаправленный замысел евреев, направленный на уничтожение украинцев.
Постоянный автор МАУПовских зданий Р.Морозовський, соглашаясь с «авторитетным» мнением свого единомышленника депутата Верховной Рады, „багаторічного в'язня сумління, героя України Левка Лук'яненка”, приводит его слова о том, „що спосіб винищення людей голодомором був винайдений ще задовго до нової ери саме згаданим
«сыном еврейского народа» юдеєм Йосифом”.
Далее Р.Морозовский уже, очевидно, от себя добавляет: „Точно так само «рятували» українців у 1932–1933 рр. за правління Йосифа Віссаріоновича його соратники — також «сыны еврейского народа» — комуністи кагановичі, хатаєвичі, френкелі, бронштейни, апфельбауми…” („За Українську Україну”, № 7, 2007, Р.Морозовський, „Щоб не стати рабами на своїй землі” глава „Хто організував і реалізував українські голодомори”).
„... Я можу сміливо заперечувати думку, що євреї нібито не мали ніякого відношення до Голодомору, який насправді був організований саме ними” („Українська газета плюс”, № 30, 2007, „Василь Яременко: „В Україні антисемітизму не було й нема”).

Внедряются стереотипы «засилья» евреев в исполнительных и карательных органах существующего тогда режима. Например, в девяти номерах газеты «Персонал плюс» публикуются весьма сомнительные «Биографические сведения о евреях – сотрудниках ЧК», аналогичные по достоверности списки о сотрудниках ГПУ, НКВД, партийных и советских органов  встречаются в статьях и других антисемитских изданий. Так, например, Г.Щекин в одной из своих многочисленных антисемитских книг пишет: „Проведений аналіз керівних органів більшовицької партії та уряду виявив в них непропорційно високе єврейське представництво, що вказує на більшовицький тоталітарний режим як на певну національну етнократію, побудовану за расово-ідеологічними ознаками” (Г.Щокін, „Організатори більшовизму: національно-персональний склад”, МАУП).

Людьми далекими от исторической науки обнародуются либо откровенно сфальсифицированные, либо взятые из сомнительных предвзятых источников списки, цифры и проценты присутствия евреев во власти. Все подобные «факты», как правило, представляют собой тенденциозно отобранные, вырванные из общего исторического контекста сведения, противоречащие подлинному фактажу, полученному в результате изучении и анализа огромного числа документов. Но подобные «мелочи» никогда не смущают антисемитов, конструирующих на таких фальшивках глобальные обобщения и подающие их как безусловную и общепризнанную истину.
Именно такая «истина» не позволяет проповедникам антисемитизма согласится с предложением Президента В.Ющенко законодательно установить уголовную ответственность за отрицание Голодомора и Холокоста.
„У той же час Голодомор, який забрав щонайменше 10 (коли не 12-14) мільйонів українців – яскраво виражена геноцидна акція здебільшого супроти українського селянства на його ж землі як спосіб упокорення нашого народу за волелюбство кривавим комуністично-більшовицьким режимом. Одначе, факт, що серед стовпів того режиму була значна частка особин з жидівською кров’ю, і що жидовою аж кишіло у різноманітних „органах” совіцької влади, виростає у велетенську перешкоду на шляху для того, аби законодавчо зрівняти Голок ост з Голодомором” („За вільну Україну плюс”, № 48, 2007, Б.Вовк, „Ще не встигла догоріти свіча, запалена за жертвами Голодомору, як жиди з Росії, Білорусі та України зібралися у Дніпропетровську ... на концерт!”).

Измышляются и мотивы, которыми якобы руководствовались евреи при осуществлении Голодомора. Они подаются, например, как «расплата евреев за вольнолюбие украинцев» или месть за еврейские погромы многовековой давности.
Вот как преподносит это еще один неутомимый автор всех антисемитских зданий профессор В.Кузьменко: „І єдиним, не надуманим мотивом (не якоюсь там помстою з боку Сталіна чи росіян за „неслухняність” чи за занадту „волелюбність” українців) стосовно факту винищення наших селян були дії жидів: вони це робили або з помсти українцям за минулі дії Хмельницького і Гонти (подібно до того, як помстився жид, котрий застрелив Петлюру), або з розрахунку на майбутнє „освоєння” „очищених” благодатних земель України, або заради того й другого” („За вільну Україну плюс”, № 49, 2007, В.Кузьменко, „Чому активізуються юдейські резиденти”).

«Еврейские верховоды», еврейские олигархи – «собственники почти всех украинских СМИ» делают все возможное, чтобы скрыть преступления евреев в предвоенные годы советской власти, утверждает тот же профессор В.Кузьменко в том же издании, но несколькими номерами ранее: „Адже не лише Сталін і не обезличений „комуністичний режим” винуватий за цю трагедію, як стандартно пишуть нині в ЗМІ ті, хто отримує завдання вигороджувати єврейських убивць. Настає пора більш детально і правдиво оцінити страшну трагедію нашого народу. І це розуміють єврейські зверхники і намагаються нині своїми публікаціями, балачками, демонстраціями (наприклад, такими, як „Фельдман показує Ізраїлю Голодомор” – це заголовок в єврейській газетці про відповідну виставку в Єрусалимі) та судовими шоу, спрямованими проти українців, нейтралізувати гірку правду Голодомору” („За вільну Україну плюс”, № 46, 2007, В.Кузьменко, „Чому активізуються юдейські резиденти”).

Раздавались настойчивые требования предъявить счет за все жертвы геноцида не только России, но и Израилю.
„Ще не весь світ визнав Голодомор спланованим проти української нації геноцидом, насамперед Московія та Ізраїль. І це закономірно. Адже вони мали би відшкодувати всі моральні і фізичні та економічні збитки Українській нації” („За вільну Україну плюс”, № 33, 2007, І.Любас, О.Орос, „Мойсей нашого сьогодення, або звідки вийшли, туди й прийшли”).
„Кожного разу нація-паразит відповідала за свої вчинки. Так було за часів Гайдамаків, Богдана Хмельницького, коли нахабним шинкарям та лихварям кров’ю відлились сльози українців. Чомусь „найрозумніша” нація у світі не збагне, за що її так ненавидять” („За вільну Україну плюс”, № 35, 2007, „Жиди бажають війни? Вони її отримають!”).
„З метою відшкодування колосальних збитків, завданих українській нації спланованим геноцидом 1932-1933 років, керівництво України має вимагати через ООН, міжнародні судові інстанції від держави — організатора геноциду Росії і держави Ізраїль, бо євреї становили 95% керівних органів ГПУ-НКВД, реституції” („Персонал плюс”, № 36, 2007, П.Безпалько, В.Кащук, „Війна за законами підлості”).

Представители националистической организации "Патриот Украины" в ходе своей пресс-конференции, в частности, заявили: «Требуем от еврейской и российской национальных общин публичного извинения и раскаяния перед украинским народом за массовые преступления своих соотечественников в 1932-1933 годах, а также моральную и финансовую компенсацию от государства Израиль и Российской Федерации родственникам и потомкам 6 миллионов убитых украинцев». Здесь же сообщалось, что «в 1933 году 66,67% руководящего личного состава НКВД УССР составляли этнические евреи, 14,44% - россияне, 6,67% - украинцы, 12,22% - другие национальности». Вывод националистов был таким: «Голодомор 1932-1933 годов был актом прямого геноцида титульной украинской нации, ответственность за инициирование, организацию и  проведение которого лежит на еврейской и российской этнических общинах и коммунистической идеологии в целом...».

Тема Голодомора использовалась антисемитскими провокаторами и как прозрачно завуалированный призыв к разжиганию национальной вражды.
„То скільки ще часу потрібно українцям, аби зрозуміти, що вони ошукані жидівськими расистами, які прагнуть остаточного поневолення чужого їм народу? Невже 10 мільйонів українців, що загинули під час влаштованих єврейсько-більшовицьким режимом репресій та голодоморів, замало, аби зрозуміти, чим закінчується встановлення жидівсько-расистської етнократії?” („За Українську Україну”, № 13, 2007, „Бісівщина під час Великого посту. Виступ голови Української Консервативної партії Георгія Щокіна на засіданні Президії Національної ради УКП 29 березня 2007 року”).

Реакция МАУП на критику

Большое количество антисемитских публикаций, вышедших из-под пера пропагандистов МАУП, представляют собой ответы на критику в адрес этого рассадника ксенофобии со стороны еврейских, правозащитных, общественных организаций, либо заявлений или действий власти, направленных на обуздание антисемитской активности МАУП.
Подобная критика расценивается МАУП не иначе, как происки «враждебных сил». Более того, для МАУП это еще один повод для пропаганды своих воззрений. Поднаторевшие в этом жанре авторы антисемитских изданий, не вслушиваясь в аргументы критики, переходят в контратаку, пытаясь опровергнуть известное и общепризнанное, бросая вызов здравому смыслу. Руководство МАУП пишет и публикует десятки обращений, заявлений, открытых писем во все властные инстанции, настаивая на своем «демократическом праве» - свободе слова.
„Війна з МАУП продовжується. Розпочали її, як неодноразово повідомлялося, міжнародні єврейсько-расистські кола, які міцно окупували сьогодні Україну — її надра, фінанси, ЗМІ та владу. Чому нищать ці зайди разом з тубільними запроданцями саме МАУП?
Бо академічні видання та наукові конференції не бояться говорити правду та проводити дослідження найгостріших проблем минулого і сьогодення, зокрема злочинів сіонізму та єврейської міжнародної мафії. Ці питання навряд чи так жваво обговорювалися б, якби не були такими страшенно актуальними. Аби переконатися в цьому, достатньо згадати, кому сьогодні належать владні, фінансові та інформаційні ресурси в Україні і світі. Тому говорити про це вголос і відверто є обов’язком кожної чесної людини, що, до речі, гарантується Конституцією України та Декларацією прав людини ООН(„Персонал плюс”, № 19, 2007, Г.Щокін, „Плани нищення МАУП в дії”).

Робкие попытки власти урезонить антисемитов МАУП, представляются  последними как «широкомасштабная война» против «единственного и самого большого в Украине частного вуза, несущего людям правду о преступной деятельности еврейской мафии». На всякое критическое замечание в свой адрес, МАУП отвечает десятком статей, в которых «разоблачает» своих обидчиков, обвиняя их в «еврейском заговоре», если с критикой выступили еврейские организации, или в «пособничестве мировому еврейству», если критика исходит от представителей правозащитных организаций, украинской общественности. Евреи, еврейские организации в Украине, да и все, кто поднимает голос в их защиту, для антисемитов МАУП служат антитезой всему тому, что они считают правильным, достойным существавания.
„Зрозуміло, що Ющенко і Тимошенко, як сіоністсько-хабадські апологети, ненавидять всіх, хто прямо і чесно викриває єврейсько-расистські злочини. Таке викриття дратує сіоно-хабадських зверхників і заважає робити свою чорну справу їхнім маріонеткам. Особливо дратує УКП і МАУП, які не бояться доносити до людей правду про загрозу єврейського расизму та єврейської мафії” („За вільну Україну плюс”, № 6, 2007, Г.Щокін, „Бог і Україна все бачать”).

Пожалуй самым болезненным для антисемитов стал снос одного из многочисленных книжных киосков МАУП, распространявших антисемитскую литературу недалеко от входа в мемориальный комплекс «Бабий Яр».
„Тільки в «помаранчевій Україні», за сприяння біло-голубих і червоних, ізраїльський посол має нахабство давати вказівки главі держави. А коли той виконує ті вказівки не повністю, чужий посол дає вказівки міністру чужого для посла МЗС. І міністр МЗС України Арсеній Яценюк, виконуючи вказівки посла чужої нам держави, пише резолюцію меру столиці України Леоніду Черновецькому позносити книгарні МАУП -- єдиного національно-патріотичного закладу, що ще якось захищає інтереси корінної української людності в Україні. І єдиновірний з чужим послом мер Києва з великим натхненням нищить книжкові кіоски МАУП. Великий абсурд і такий же великий ідіотизм скажете ви? Та ні, це реалії чужинської окупаційної влади в Україні”  („Українська газета плюс”, № 28, 2007, Георгій Білий, „Любі друзі” за чужий кошт”).

Защищаясь, МАУП апеллирует к решениям судов, почти всегда принимавших решения в пользу антисемитов. Решением суда, напоминает в газете «Персонал плюс» анонимный автор, „ще раз наголошено на законній діяльності МАУП і незаконності нападок на неї різних „професійних єврейських функціонерів”, їхніх захисників  на кшталт О.Гараня та оточення нашого „найукраїнськішого” за всю історію незалежної України Президента, якого підбурюють до антиукраїнських і незаконних дій заморські і заокеанські хазяї” („Персонал плюс”, № 27, 2007, „Гарань – ще не гарантія”).

Операцией по уничтожению МАУП руководит, конечно же, Израиль. «Контраргументы» антисемитской пропаганды опираются обычно не на факты и логику, которые, как показывает практика, вовсе не обязательны для апологетов антисемитизма. Гораздо убедительнее действуют на потребителей антисемитской продукции юдофобские эмоции авторов, которые никак не вписываются в общепризнанное представление о полемике или дискуссии, которые даже нельзя назвать критиканством. Нередко это просто поток лжи и ругани с использованием самой брутальной лексики.
„Ізраїльсько-американське жидівство підняло свої расистські організації у багатьох країнах, де працюють філії МАУП. Там теж використовуються традиційні для них методи брудної боротьби: брехня, наклепи, провокації, доноси. Тобто жидівські расисти у всіх країнах їхнього перебування однакові. Так вони сьогодні діють проти МАУП в Ізраїлі, США, Болгарії, Польщі, Україні та інших країнах, демонструючи тим самим, що все написане про них у «Сіонських протоколах», «Катехізисі єврея у СРСР» та багатьох інших подібних документах, є стовідсотковою ПРАВДОЮ. Аби в цьому переконатися, треба уважно слідкувати за подіями навколо МАУП, прожектор якої і надалі висвітлюватиме жидівсько-расистських тарганів” („Персонал плюс”, № 31, 2007, „Єврейські расисти нахабніють”).
„Мабуть, сіоністи та гомосексуалісти проникли і у правоохоронні органи Запоріжжя, особливо після приходу на губернаторську посаду хабадського (тобто за визначенням Ходоса, юдо-нацистського) ставленика Червоненька. Місцевим хабарництвом керує такий собі Естеркін, помічений у тісних зв’язках все з тим самим Толоком. Оця юдо-нацистська та сіоносіоно-педерастична зграя і намагається сьогодні шкодити Запорізькому інституту МАУП. Не вдасться!” („Персонал плюс”, № 25, 2007, „Антинаклепницька ліга України”, „Жидівсько-расистська змова проти Запорізького інституту МАУП”).

 

Реакция антисемитской печати 2007 года на прочие актуальные темы еврейской жизни в Украине, а также политической и общественной жизни страны

Антисемитская пресса оперативно включается в обсуждение практически любого острого для украинского общества вопроса внешнеполитической и внутриполитической жизни и использует его как повод для антисемитской пропаганды. Вот лишь некоторые темы, наиболее обсуждавшиеся в антисемитской печати 2007 года.

Награждение командующего УПА Романа Шухевича званием Героя Украины

Президент Украины  посмертно присвоил звание Героя Украины командующему   Украинской повстанческой армии Роману Шухевичу.  В указе дана такая формулировка: «за выдающийся личный вклад  в национально-освободительную борьбу за свободу и независимость Украины». Поводом для награждения Шухевича послужило его столетие и 65-ая годовщина  создания Украинской повстанческой армии, которую коротко принято называть УПА.
Для Украинской повстанческой армии, как неоднократно заявляли ее военачальники, врагами независимой Украины были русские, поляки, большевики, интеллигенция, евреи… В исследованиях деятельности УПА советского периода однозначно утверждалось, что бойцы Романа Шухевича, руководствуясь не только приказами германского командования, но и идеологическими установками своего политического и военного руководства, принимали непосредственное участие в карательных акциях против мирного населения. Причастность УПА и Романа Шухевича к  этническим чисткам категорически отрицается как бывшими «вояками» УПА, так и рядом современных исследователей, склонных к абсолютной героизации УПА и ее вождей, оправдывая даже их службу нацистам высшими соображениям – борьбой за независимость Украины. Этих исследователей активно поддерживают сторонники националистических партий и движений, в том числе и те, которые исповедуют антисемитские идеи.
Полярность подходов украинского общества к оценке деятельности УПА и Романа Шухевича и, особенно, к правомерности награждения последнего высшей наградой Украины обнаружилась и в многочисленных статьях, различных теле- и радиопередачах.
Антисемитская печать приняла в этом обсуждении самое горячее участие.
„Справжньою родзинкою цього номера газети, яка так дбає про міжнаціональне порозуміння, безумовно є стаття такого собі Леоніда Піддубного (а може Шльоми Бронштейна?). Статтю присвячено століттю від дня народження Романа Шухевича, і називається вона «Доля на крові». До статті, неначе корові сідло, приторочено епіграф з Германа Герінга «У мене немає сумління. Моє сумління називається Адольф Гітлер». Важко зрозуміти, яке саме відношення має згадана цитата до Романа Шухевича, але, вочевидь, євреям важко забути, як німці дали їм прикурити в 1940-і роки. Тому, мабуть, і паплюжать всіх, хто хоча б і недовго перебував союзником консервативних німецьких революціонерів” („Українська газета плюс”, № 28, 2007, Андрій Корсак, „Скажена сука Вадима Рабиновича”).
„Нині маємо в Україні нову жидівську кампанію проти реабілітації ОУН-УПА та увінчення пам’яті її головнокомандувача Романа Шухевича. Основна аргументація підтоптаних єврейських пропагандистів – Шухевич був капітаном німецької армії. А може б, для початку, панове, розібратися з вашим гауптманом Хабером та його реальними „подвигами” проти людства, а вже потім кивати на міфічні, з пальця виссані „злочини” генерала УПА Шухевича?” („За Українську Україну”, № 31, 2007, „Хомо Хабер”).

Бывший глава УНА-УНСО, а нене предводитель ксенофобской организации «Братство» Дмитрий Корчинский тоже не воспринимает награждение Шухевича, но потому, что эта героическая личность, по его мне нию, несоизмерима с теми, кого награждает Ющенко сегодня. Он издевается над нынешними чиновниками: «То, что начальники уже любят УПА, намного лучше, чем если бы они ее ненавидели», и откровенно ёрничает по поводу указа Президента.
„Ющенку вдалося засунути терориста, повстанця, підпільника Шухевича в один ряд із заслуженою дояркою..., майстринею художньої вишивки..., заслуженим юристом..., нардепом..., головою заводу електрозварювального устаткування... та іншими співунами, плясунами, банкірами, директорами. Всі вони такі ж офіційні Герої України, як і Шухевич. Мені все ж таки миліше та УПА, яку обливає жовчю Вітренко, ніж та, яку обсмоктує Ющенко. (...) І чому саме Шухевич? Є історичні постаті, які не роз’єднують, а об’єднують Україну. Богдан Хмельницький (Гітлер Середньовіччя – як пишуть в своїх підручниках наші „брати” євреї), Цадік Нахман (з його могили живе Умань), Віщий Олег (звільнив нас від тоталітарної диктатури Діра та Аскольда), Абрам, Ісак та Яків (вони згадуються у Біблії, на якій присягає Президент)...” („Сота Свободи”, № 20, 2007, Д.Корчинський, „Шухевич і порожнеча”).

Здесь следует отметить, что вопрос о награждении Романа Шухевича был поднят и
во время визита Президента В.Ющенко в Израиль. Один из руководителей мемориала Яд ва-Шем Йосеф Лапид, в частности, заявил, что располагает материалами, подтверждающими участие бойцов УПА под руководством Шухевича в уничтожении евреев. В.Ющенко на это заметил, что Украина подобными документами не располагает. Результатом дискуссии стало решение о создании комиссии из ученых обеих стран для более тщательного изучению этого вопроса. 

Язык

Каждый раз возникающая в ходе избирательных кампаний «проблема русского языка» в Украине, муссировалась и в этом году, отчасти как элемент политтехнологии ряда политических партий, причем, противоположных убеждений, отчасти как постоянно болезненная тема и для сторонников придания русскому языку более полновесного статуса и для тех, кто хотел бы максимально ограничить его использование.
Как и в любой другой, так и в этой проблеме антисемиты, безусловно, усматривают «преступную деятельность евреев», обвиняя их в пренебрежительном отношении к украинскому языку, в сопротивлении его повсеместному внедрению, русификации, украинофобстве, неприятии украинской культуры вообще и даже украинской независимости. 
„У сучасній Україні вам ніхто не заважає відкривати синагоги, культурні центри та школи. Ми не диктуємо вам, якою мовою спілкуватися в Ізраїлі та як потрактовувати вашу історію. Залиште ж у спокої українських героїв, українську мову та українську історію. Рабинович та його зграя втече, а у багатьох з вас може й не бути такого шансу. Схаменіться, любі співгромадяни. Поки ще не дуже пізно” („Українська газета плюс”, № 28, 2007, Андрій Корсак, „Скажена сука Вадима Рабиновича”).
„З матеріалу випливає, що єврейським дітям дуже важко вивчати українську мову. Про те, що євреї є спільнотою, схильною до дегенерації відомо давно, але щоб настільки! Виявляється, що через розумову відсталість, на яку хворіють онуки та правнуки жертв так званого холокосту, Україна не може вважатися демократичною країною. Панове, вас ніхто не тримає на нашій землі, а з Одеси до Хайфи ходить паром. Вивчайте російську мову в Ізраїлі, розмножуйтесь та вироджуйтесь надалі, якщо, звичайно ж, не сядете до одного автобуса з палестинським терористом-смертником” („Українська газета плюс”, № 28, 2007, Андрій Корсак, „Скажена сука Вадима Рабиновича”).

Реституция бывшей еврейской собственности

Вопрос о возвращении бывшей еврейской собственности вызывает острую негативную реакцию в антисемитской прессе. В качестве контраргументов ею использовались классические антисемитские идеи о «еврейско-большевистском перевороте», в результате которого была реквизирована собственность всего украинского народа, а миллионы лишились жизни, о «грабеже» украинского народа сегодня «еврейскими олигархами» «сионистами», о том, какие материальные потери понесет украинский народ в случае возврата еврейской собственности ее владельцам.
„В економічному відношенні ніхто не піднімає на офіційному рівні питання про повернення до бюджету країни переважної частини «приватизованого» (фактично — разграбованого) сіоністами  нашого національного багатства. Більше того, вже штамповані злочинці без правового обмеження (зі скаргами на «антисемітизм»!) продовжують привласнювати українські об’єкти і території. У політичному відношенні продовжується експансія сіонізму” („Українська газета плюс”, № 33, 2007, М.Завадовський, „Юдофобію провокує сіонізм”).
„Польські євреї, а точніше — «професійне юдейство», знову вимагає від уряду країни прийняти закон про реституцію єврейської власності. Свого часу ми вже писали, що спритні ділки нарахували полякам 30 млрд дол. компенсації і ще 30 млрд дол. за так звану втрачену вигоду” („Персонал плюс”, № 12, 2007, „Ожидовіла законотворчість”).
„Не будемо заглиблюватися в проблему реституції. За акцентуємо лише три моменти: 1. Дов Блайх публічно визнав, що гроші з України він витрусить. І це не казочка про білого бичка, а вірогідна реальність. 2. За нашими розрахунками, організоване єврейство має намір витрусити з українців як мінімум 40 — 45 мільярдів доларів. Ми корелювали цю суму з тією, яку сіоністи вимагають від уряду Польщі. А тепер пропонуємо поділити 45 мільярдів доларів на 45 мільйонів населення України. І що виходить? Кожен громадянин нашої держави — від немовляти до сторічного старця — мусить збідніти на тисячу доларів... 3. І найголовніше... Уряд Ізраїлю вже давно пояснив, що ці кошти буде стовідсотково передано єврейській громаді України. Конкретно її лідерам...” („Персонал плюс”, № 13, 2007, „Ми заплатимо податок Хабаду?”).

В русле этой темы нередко поднимается вопрос о выплате Украине компенсации от евреев, Израиля за  якобы понесенные украинским народом по их вине жертвы.
„Засекречення імен винуватців і виконавців юдо-більшовицьких репресій теж переслідує подвійну мету. По-перше, приховати той факт, що єврейський елемент переважав, а на вищих щаблях домінував у радянських партійно-каральних органах як мінімум до 1938 року. Друге: уважне вивчення архівів може показати, що Іцик Гершель-старший насправді був не жертвою режиму, а одним з його катів. Відтак не його нащадкам належить реституція, а від них треба вимагати контрибуцію” („персонал плюс”, № 23, 2007, „Правда на замку”).

Вопрос о реституции воспринимается антисемитами настолько болезненно, что порой вызывает у них  приступы неприкрытой агрессии.
„Можна відвернутися і заспокоїти себе тим, що чим гучніше бреше пархатий собака на Кловському узвозі, тим впевненіше йде український караван. Але стає шкода, тих українських підлітків, котрі голими руками мають ставити на місце знахабнілих богообраних істот із синагоги Бродського. Адже українці не звикли переносити приниження мовчки. Тому зазначимо лише наступне. Це - не ваша земля, євреї. Не ваш хліб. Не ваше повітря. Ми не запрошували вас жити в нашій країні. Ви опинилися тут проти нашої волі, проте ви топчете нашу землю, їсте наш хліб та дихаєте нашим повітрям. Ми не проти. Лише поводьтеся по-людськи. На жаль, ви дуже часто забували закони гостинності, і ви були не проти того, аби аж занадто розперезатися. Богдан Хмельницький, Максим Залізняк, Симон Петлюра та Андрій Мельник робили вам зауваження. Шкода, що ви пропустили їх повз вуха” („Українська газета плюс”, № 28, 2007, Андрій Корсак, „Скажена сука Вадима Рабиновича”).

 


Контакт